Розповіді про бої, спогади захисників і про захисників: «Відеощоденник пам’яті» від Суспільне Вінниця
Суспільне Вінниця продовжує документувати спогади захисників України та рідних воїнів, яких убила росія під час широкомасштабної війни. Створюючи «Відеощоденник пам’яті», журналісти Суспільного у листопаді зустрілись з бійцями, які проходять реабілітацію після поранень у вінницьких лікарнях, бойовим медиком, який наразі звільнився зі служби, щоб лікувати донечку, мамою воїна, яка чекає повернення сина з російського полону та дружиною загиблого авіатора, яка написала книгу-присвяту своєму чоловіку.
Читайте також: Ми опублікуємо всі унікальні записи, які вдасться знайти, — Таїсія Турчин про архіви Суспільного
Командир відділення 9-го окремого стрілецького батальйону Сухопутних військ України Віктор Бортник, старший брат п’яти дівчаток з Миколаївської області, у 20 років пішов на війну добровольцем. Воював на Херсонському, Луганському напрямках та у Бахмуті. Він з 13-ма побратимами тиждень тримав позицію поблизу Макіївки Луганської області, в оточенні і без зв’язку. Боєкомплект закінчився вже на другий день протистояння: «Якби ворог знав про це, нас можна було б брати без бою». З 14 бійців з бою вийшло 10, серед них 6 поранених.
Зараз воїн проходить лікування та реабілітацію на Вінниччині. Після відновлення планує повернутися у стрій. Каже: «Війна на тих хлопцях, які зараз в окопах. Сонце, спека, дощ — 24/7 вони тримають оборону, штурмують, відбивають нашу землю. Давайте ми не будемо забувати про це. Давайте всі зберемося. На початку як ми стримали ворога? Така величезна орда йшла. Всі люди об’єдналися. Якби ми були такі згуртовані дотепер — мені здається, ми б вже закінчили цю війну. Забувають люди. Не забувають тільки ті, хто відчув на собі, що таке війна. Це не той час, щоб просто сидіти. Постійно треба щось робити для перемоги».
Вінничанин Дмитро в 14 років долучився до Революції Гідності, в 16-ть — відбувся його перший бій із ворогом. Під час активного ведення АТО/ООС в складі ДУК «Правий сектор» побував в найгарячіших точках бойових дій на фронті. Захищає Україну і під час повномасштабного вторгнення. У складі 24-ої окремої механізованої бригади імені короля Данила воював на Донецькому, Миколаївському та Херсонському напрямках, брав участь у штурмі Давидового Броду, далі були бої з російськими окупаційними військами за важливі стратегічні населені пункти: Кліщіївка, Озерянівка, Курдюмівка, Соледар, Парасковіївка, Берхівка, Червона Гора, Бахмут. Потім перейшов в десантно-штурмові війська та брав участь в боях на Запорізькому напрямку в районі Вербового та Роботине. Попри поранення, травми та 8 отриманих контузій, каже, що не збирається припиняти боротьбу за незалежність України.
«Перед повномасштабкою у більшості бригад було 80-90% бійців контрактників, учасників АТО/ООС. Зараз їх залишилось 9-15%. Можливо більше в деяких бригадах. Це моя думка, складена зі спілкування з військовослужбовцями з інших бригад. Ми закінчуємось, а ніхто нас міняти не хоче. Всі хочуть, щоб швиденько війна закінчилась ［…］Тут потрібна тільки перемога, а війна закінчиться тільки тоді, коли знайдуть останнього зниклого безвісти», — ділиться своїми думками Дмитро.
«Вірний завжди» — девіз 36-ої Бригади Морської піхоти. Не зрадив йому і Олексій Ігнатенко, який разом з побратимами боронив місто Маріуполь. Він тримав оборону на Металургійному Комбінаті ім. Ілліча. Зараз Олексій у полоні. Із тюрми до матері дійшов один лист. «Він був написаний "сухими" реченнями і під диктовку, з російським штампом, що пройшов цензуру. Втім, найголовніше я змогла прочитати між рядків» — каже Наталя Дан. Вона продовжує боротьбу за повернення сина додому.
Вінничанин В’ячеслав Кучер до війни працював на першій підстанції швидкої допомоги у Вінниці. Вже на другий день повномасштабного вторгнення чоловік вступив до лав місцевої тероборони. У березні 2023 В’ячеслав потрапив на Бахмутський напрямок, де, окрім функцій бойового медика, йому довелося взяти на себе обов’язки командира. У Бахмуті, розповів медик, організувати евакуаційні бригади у дні тотальних штурмів було неможливо, адже евакуація поранених вдень означала неминучу смерть від куль росіян. Під час першого масованого обстрілу загинув найкращий друг В’ячеслава — Ількін. Військовий згадує, що спочатку в нього почалася паніка, тряслися руки, але згодом він опанував себе, повз у темряві між мінами на крик побратима, перевернув пораненого й намагався зупинити кровотечу, але в Ількіна були поранення, несумісні з життям: побратим помер у нього на руках.
«Бойових медиків на кожній позиції просто немає. Я був єдиним бойовим медиком на сім позицій (йдеться про Бахмут — ред.) І я виконував роль командира. Так вийшло. Це війна. Розумієте, там не все так, як ти запланував. На жаль. Важко лікувати пораненого з позицій. Не було можливості організувати евакуацію. Просто побратими, які мали відпочивати — відтягують в підвал, там стабілізують, якщо це можливо. Не було часу організувати стабілізаційний пункт».
Нині бойовий медик вже звільнився з війська, бо має донечку з інвалідністю. Іванка народилася передчасно за два місяці перед вторгненням. Дитина потребує лікування за кордоном.
Дружина авіатора підполковника Віктора Пенькового, який загинув виконуючи бойове завдання на Донеччині, Світлана Пенькова розповіла про бойовий шлях свого чоловіка та книгу-присвяту «Українські колібрі».
«Він говорив, що першу ротацію (АТО/ООС — ред.) він ніколи не забуде. Що та страшна подія закарбувалася на серці — вони транспортували поранених дітей, немовлят. Він говорив про те, що ніколи не вибачить цим нелюдам (росіянам — ред.) таких вчинків, такого цинізму і такої нелюдяності. Ще з 2014 року мій чоловік говорив про те, що не зупиниться росія лише на сході, їй потрібна вся Україна. ［...］Остання ротація була надмірно важкою. Я це чула по голосу чоловіка», — каже Світлана.
Чоловік Світлани загинув в останні дні тої ротації, в зоні бойових дій у Донецькій області, окупанти влучили у вертоліт з ПЗРК, з екіпажу вижив тільки один.
Вся сила в нас самих, каже дружина загиблого захисника, а українське серце нескорене. Тому важливо у важкі моменти пам’ятати про це і трансформувати біль у силу, щоб перемогти. Як ми можемо не діяти, коли зараз пишеться історія?
Читайте також: «У вас хребет є?». Історик Олександр Зінченко про нерішучість США, сліпоту Європи та українську травму
Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Новини, Суспільне Культура, Суспільне Спорт та національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих діджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатеку — платформу унікальних відео та аудіо Суспільного від 1950-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.
Нагадаємо, телеефір Суспільне Вінниця можна дивитись і онлайн. Оперативні новини від Суспільне Вінниця — на сайті Суспільне | Новини та у соцмережах: