Історії, які варто розповісти та почути: журналісти Суспільне Вінниця — про інтерв’ю із захисниками
Регіональна команда Суспільного зараз не тільки інформує про події у країні, а також збирає свідчення учасників оборони України. Журналісти Суспільне Вінниця записали майже сотню інтерв’ю та репортажів із захисниками. Це розповіді про бойові дії, пережите у полоні, спогади про рідних, які віддали життя на фронті, реабілітація після поранень та повернення у стрій. Ми запитали у колег, чим вони мотивуються у роботі, хто допомагає готуватись до ефірів, хто й що підтримує їхню тверду віру в Перемогу.
Читайте також: Анна Черевата, Суспільне Запоріжжя: «Інформація, яку ти збираєш у зоні бойових дій, може “стріляти” не гірше за ворожі снаряди»
Ельвіра Бондаренко раніше працювала з темами децентралізації, економічного та соціального розвитку регіону. Зараз герої її інтерв’ю здебільшого — наші захисники й волонтери.
Ельвіра Бондаренко з бійцем полку «Азов» Владиславом
«Більшість героїв моїх інтерв’ю — це ті, кого я знаю з часів АТО/ООС, зараз вони знову стали в стрій та взяли до рук зброю. Не від одного чула, що це тисячолітня війна, і ми маємо її закінчити.
Зазвичай захисники не дуже люблять вдаватися в подробиці, але все ж таки, якщо вони йдуть на такий крок, щоб розповісти про найважчий день чи найважчий бій, — я розумію, що так вони психологічно теж десь розвантажуються. Деколи відчуваю себе зайвою в кадрі — не хочеться порушити оцю камерність розмови, але зробити акцент на людині, на історії, спогадах. Саме тоді людина більше розкривається. Я радію, коли бачу в коментарях, що вдалося розкрити героя і люди побачили те, що я хотіла донести.
Євген Ісаєв і Ельвіра Бондаренко
Мені здається, я гартуюсь зі своїми героями, бо коли чую, що людині довелося прожити і через що пройти, — розумію, що не маю права на те, щоб скаржитись або навіть на секундочку давати собі якусь слабинку чи сумніватися в тому, що ми переможемо. Мене це робить сильнішою, я ними захоплююсь. Наші захисники заслуговують гідного ставлення і розуміння. Ми готуємо ще історії про загиблих воїнів, їхні родичі розповідають про них. Це не менш сильні люди, ніж воїни на передовій. Вони підтримували, давали силу, забезпечували тил, і не тільки словами, а збирали й досі збирають допомогу. Тільки так ми можемо перемогти.
У підготовці до інтерв’ю часто бере участь мій син, пропонує свої питання, малює малюнки і моїм героям, і на передову. Матвій робить різні браслетики, і захисники йому, як подяку, дають шеврони. У нас вже ціла колекція шевронів. Також син допомагає поширювати зняті історії в соцмережах, стежить за кількістю переглядів — у мене є такий маленький партнер. І мене це тішить — упевнена, що починати свою боротьбу треба зі своєї сім’ї.
Матвій Бондаренко
Кожен із моїх героїв заслуговує поваги й вдячності. Одне з крайніх інтерв’ю було, мабуть, найемоційнішим для мене. Це розмова з диригенткою Уляною Созанською. Я готувалась до зустрічі з точки зору жінок в українському війську, бо сучасна українська армія неможлива без жінок. Але коли дізналась про її брата, легендарного воїна, який загинув біля Бахмута, — захотіла розповісти і про нього. Уляна вирішила продовжити справу брата, обіцяла йому, що його зброя продовжить вбивати загарбників. Зараз тренується, планує стати в стрій, можливо, навіть у тому підрозділі десантників, де служив брат. Каже, що не хоче зустрічати перемогу в кабінеті, бо розуміє, що більше може зробити на полі бою».
Читайте також: «Хочеш щось робити — роби це зараз», — Алла Скорик, головна редакторка новин Суспільне Чернігів
Андрій Коник зустрів перший день широкомасштабної війни в Калинівці, де працював у місцевому медіа. Каже, саме тоді зрозумів, для чого мріяв стати журналістом. На Суспільному працює з жовтня 2022 року, раніше тут проходив студентську практику.
«24 лютого я був вдома, до нас прилетіла ракета, трусонуло. В той момент прийшло усвідомлення, що таке журналістика, і розуміння, для чого я в журналістиці. Тато поїхав у військкомат, я поїхав на роботу. Вже біля 10-ї був біля Калинівської лікарні, дізнавався у головного лікаря скільки поранених є. Робота мені допомогла впоратися з внутрішніми переживаннями і, сподіваюсь, принести суспільну користь.
Коли ми говоримо про спілкування з військовими — важлива верифікація фактів і допуск до ефіру того, що можна розказувати, бо я не хочу працювати на ворога. Коли почалось повномасштабне вторгнення — відповідальність перед аудиторією тільки збільшилась.
Якщо захисники хочуть чимось поділитись і є така можливість — ми знімаємо. Те, що роблять наші військові, хлопці, дівчата — це про ціну нашого умовно спокійного життя і про ціну цих днів. У мене є товариш, який практично з перших днів пішов на війну, він з вересня перебуває на лінії фронту. Ми з ним бачились десь у січні, і я відчуваю, що людина пережила дуже багато, бачила смерть своїх побратимів. Я розумію, наскільки ми зараз у різних умовах. Це одна з мотивацій, чому я знімаю хлопців. Я розповідаю їхні історії і спілкуюся з ними, намагаюсь зрозуміти їх, відчути, що вони пережили, якось підтримати. Впевнений, що їм важливо, щоб про них знали.
Фото зроблене у ліцеї в Шаргороді
Ми записували нацгвардійця Олександра, він з Харкова, доброволець. Мені запам’яталося, як він говорив про загиблих, сказав, що коли говорять, що загинуло 13 військових, його це обурює, — він хоче знати всі 13 прізвищ, бо це важливо. Потім він поширив наше інтерв’ю на своїй сторінці зі словами “Дякую Суспільному, що дали змогу висловити свої думки”».
Читайте також: Христина Гаврилюк: «За цей рік команда Суспільного стала набагато сильніша і ближча до людей»
Ольга Орел збирає свої історії по всій області. ЇЇ впізнають глядачі, їй довіряють респонденти, з нею радяться колеги.
Ольга Орел з Олександром Сарабуном, воїном, який втратив ногу під Іловайськом
«Для мене війна не почалася рік тому — для мене все почалося у 2014 році, з Криму. Спочатку я думала, що це якийсь сюр і хотілось заснути й прокинутися, коли все закінчиться. Я добре пам’ятаю той свій стан — у мене шок був. Мені болять наші втрати: коли мама за кілька днів втрачає обох синів, коли дочку ховають у тилу і знімають відео похорону для мами, бо вона на окупованій території. Дуже велику ціну платимо ми. Мені важливо дякувати нашим захисникам, важливо, щоб їх шанували. Вони дуже всі круті, я кожен раз хвилююся, аби погодились на інтерв’ю, бо варто і хочеться розповідати, бо це приклад, це ті люди, які ризикують власним життям і здоров’ям заради нас. Але не було такого, щоб не погоджувались.
Для мене захисник — це і волонтер Денис Романовський, він зовсім не бачить, а гуртує людей, збирає допомогу і возить її на передову. За участі Дениса було зроблено 21 мініград, робляться станини, ремонтуються машини. Всі мої герої сильні. Сергій Лукащук, на двох протезах, повернувся з США, де йому ці протези встановлювали, ходить зараз по госпіталях, спілкується з пораненими й каже “Та ну, все продовжується, я на двох протезах, я ходжу, займаюся спортом, я живу, я на скейті їжджу…”. Що життя після ампутації не завершується доводить своїм прикладом і Роман Кашпур, який після поранення створив сім’ю, брав участь в Іграх Героїв, захищав Україну, цього року на протезі пробіг 42 кілометри у 43-му Лондонському марафоні (TCS London Marathon). Така психологічна підтримка багато важить.
Ольга з Романом Кашпуром і його родиною та оператором Володимиром Черніковим
Коли бачу військових, у мене завжди в погляді повага, але я далеко не завжди можу наважитись підійти й сказати “дякую”. Має бути якась робота, не разові акції, а формування поваги і комфортного простору для ветеранів, бо який настрій всередині людини — таке і життя».
Суспільне Мовлення — найбільше незалежне медіа в Україні, до якого входять загальнонаціональні телеканали Перший та Суспільне Культура, Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, а також 24 місцеві телерадіокомпанії. Новини про Україну та регіони читайте на сайті suspilne.media та діджитал-платформах.
Оперативні новини від Суспільне Вінниця — на сайті Суспільне | Новини та у соцмережах: